Унікальність - не гарантія...
Унікальність - не гарантія. Не гарантія того, що цінуватимуть і берегтимуть. Доводимо на прикладі 236-річної церкви у с. Ятрань.
Не вперше мандруючи цими краями, вкотре подумалося, що їхня краса не могла не спокусити тут оселитися навіть кочовика. Береги й басейн річки Синюхи за течією нижче Новоархангельська – суцільна благодать. І не лише завдяки дивовижній природі.
Ми наближаємося до центру села, за рогом зненацька вигулькує вона. Зверху крита новою синьою покрівлею. Отже, храм таки перекрили… На порозі Будинку культури, що поруч із храмом, нас зустрічають його директорка Світлана Товкес і Наталія Поліщук. На цьому місці, яке місцеві називають «Круг», крім БК розташовані магазини, базарчик, пам’ятник полеглим у Другій світовій та жертвам Голодомору. Помічаю, що Будинок культури та й усе навколо має гарний вигляд, скрізь прибрано й впорядковано. Пізніше з’ясовується, що марафет тут навели завдяки проведенню в Ятрані районного етапу фестивалю «Вересневі самоцвіти».
– Чи доводилося вам бачити десь таку красу?! – із захватом ставить мені майже риторичне запитання пані Світлана, коли ми зайшли до храму.
– Доводилося, але лише на фото і саме цієї церкви, – відповідаю і ставлю у відповідь питання, як закінчилася історія із зібраними на ремонт даху коштами, про яку «НГ» писала 2017 року.
– Тоді, – нагадує Наталія Поліщук, – назбирали 24 тисячі гривень. І пролежали вони [у сільраді] до початку 2019 року. Казали, що цих грошей буцімто замало для перекриття даху. Він почав протікати, почало гнити дерево (восени 2005 року, коли відбувалися вибори до Верховної Ради, церкву підремонтували: був збудований новий дах, вкриту толем підлогу із кахлю реставрували, очистили приміщення від бруду, – Ред.). До кого не зверталися – жодних зрушень. Приїздили із району, дивилися, казали, що справді треба ремонтувати – і все. А на початку 2019-го зібралася громада села, в тому числі й наші фермери.
– Вийшло так, – підхоплює розмову Світлана Товкес, – що постановили: кожен із них – чи то одноосібник, чи то агропідприємство – повинні за кожен свій гектар землі здати на це діло по, здається, 20 гривень.
За словами співрозмовниць, у квітні того ж року придбали профнастил, батюшка Петро з Підвисокого й батюшка Василь із Нерубайки (навколишні села) знайшли майстрів. Урешті-решт, дах встановили. Але цього замало, небезпідставно вважають активістки.
– Бачте, вони трішечки не доробили, – показує пані Наталія на периметр, де покрівля приєднується до стін, – не зашалювали, тож у приміщення залітають птахи, задувається дощ. Чомусь будівельники не зійшлися в оплаті робіт із замовниками. Через це ж вони не зробили й ґанок, як планувалося. Ну хоча б укрили. Але вікон, як бачите, немає. Нещодавно приїздили батюшки Петро, Василь, Юрій із Копенкуватого і кальниболотський і плівкою забили віконня та бокові двері.
Наразі церква прикрашена іконостасом, завезеним у 2013 році отцем Павлом, який тоді служив у Підвисокому і який власне перший із священників у той час узявся хоч трохи вдихнути в храм життя. На стінах ікони, подаровані місцевими людьми. Інтер’єр багатим аж ніяк не назвеш. Але тут є те, чого інколи бракує іншим місцям.
– Усі досвідчені батюшки, які сюди приїжджали, – зауважує Світлана, – казали: ви не розумієте, яка тут благодать, тут таке намолене місце, що ніде такого не відчували.
– Коли сюди заходиш, то завжди якось легко. Неначе й не хочеш звідси виходити, – підтверджує Наталія.
А я в цей момент пригадав, як зранку просив небеса розігнати хмари, щоб нашому фотографу вдалися гарні фото. І щойно ми під’їхали до села – вийшло сонце...
Від згаданого 2013 року церква оживає у дні свят. Хоча, зрозуміло, нашим співрозмовницям хочеться більшого. Та, кажуть вони, батюшки на постійно тут залишатися не бажають, бо село – невелике, парафія – мала.
– Перед святами самі знімаємо рушники, перемо, – каже Світлана, – миємо підлогу, наводимо лад всередині й зовні навколо неї.
Районне управління культури долею храму не цікавиться.
– Та що там священництво, – зауважує Наталія, – це ж все-таки унікальна пам’ятка для області. Багато в нас дерев’яних храмів? Ніхто не переймається не те, щоб вона діяла, а навіть тим, щоб зберегти її як пам’ятку архітектури.
Ще одна проблема – за документами церква «зависла у повітрі»: зараз вона не перебуває на балансі в жодного органу влади. Іван Тюхтій, який ще донедавна був головою місцевої сільради, а нині – староста (Ятрань увійшла у новостворену Підвисоцьку об’єднану громаду), каже, що раніше церква була на балансі сільради.
– Відтоді, коли я став сільським головою, документів на храм я не бачив, – пояснює він. – Говорили, що вони десь в області. Там же стверджували, що об’єкт – на сільській раді. Документи на неї були за колишнього голови. Вона їх нібито передала нерубайському нині покійному батюшці. Куди вони поділися потім – ніхто не знає. Чесно кажучи, не розумію, навіщо було віддавати оригінали документів. Тож тепер, вочевидь, їх треба відновлювати. Але це питання вже не в нашій компетенції, оскільки Ятранська сільрада ліквідована. Нині ми увійшли до об’єднаної громади. І чи буде церква у її планах – будемо дізнаватися. Мене призначили старостою, тож я можу порушити цю проблему перед керівництвом ОТГ, дізнатися, які в нього плани на церкву, чи планують щось із нею робити.
Цікавлюся, чи дорого обійдеться утримання церкви у разі відновлення документів на неї і встановлення балансоутримувача та скільки ж коштів витратили на будівництво даху.
– Цим питанням навіть не займалися, скажу відверто. Нас турбувало те, аби хоч ремонт даху зробити. Усі зусилля на це спрямовували.
За триста квадратних метрів хлопці взяли 45 тисяч гривень. А матеріалів закупили на 62. Усі кошти зібрали власними силами.
«НГ» мала щире й неймовірне бажання отримати коментар щодо цієї ситуації посадовців обласного департаменту культури, молоді та спорту. Однак не склалося: нині його лихоманить – невдовзі, як з’ясувалося, його керівництво залишить свої посади. Тож коментарі давати поки що просто нікому…
Момент економічно-демографічний. Наталя і Світлана побиваються, що сумним фоном історії із церквою дедалі виразніше стає історія і села, яка, як їм здається, може закінчитися в недалекому майбутньому. Роботи – пусто, та й заробіток у селі – абиякий (навіть гірше, з їхніх слів). Тож прямує молодь із середнячками в інші краї, бідкаються ятранські активістки. Мовляв, не стане села – край усьому…
Ми з трепетом і заздрістю спостерігаємо, як чехам, полякам, хорватам, чорногорцям і навіть албанцям вдається відновлювати подібні цінні старовинні об’єкти і водночас на них (на туризмі, в тому числі й українцях) заробляти сотні мільйонів доларів-євро. Та нехтуємо можливістю створити такі самі умови у нас. І цілком успішні приклади в Україні є. На Кіровоградщині теж. Розпочинаючи створення об’єктів навіть з нуля, використовуючи лише багатство ландшафту. Так, мало хто поїде подивитися на одну ятранівську церкву. Але якщо дещо абстрагуватися від неї і збільшити масштаб проблематики, то навіть навскидь можна прокласти повноцінний і цікавий туристичний маршрут.
Так, дорогою до Ятрані можна заїхати на меморіал Другої світової «Зелена брама» поблизу Нерубайки. За три кілометри від Ятрані – Тернівка, де польські інвестори планують створити туристичний об’єкт на базі реконструйованого Бенчикового млина 19 ст. Біля самого села є ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Когутівка». Плюс, зрозуміло, сама церква. Ось і вимальовується маршрут. Переконаний, що якщо зайнятися цим серйозно, можна відшукати ще чимало цікавих для мандрівника точок навколо Ятрані. Та чи додумаються до подібного у Підвисоцькій громаді?
Автор - Ігор Крушеницький, фото Олександра Майорова - джерело: "Нова Газета"
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?