Незрівнянна Нерубайка
Село Нерубайка було засноване в XVII столітті. Спочатку мало назву Зарубанка, потім Рубанка, згодом Нерубайка. В 1920 році у нашому населеному пункті був організований ревком і створено сільську раду. Ще в ті далекі часи в селі було чимало любителів полювання. Тож в 1926 році чоловіки з рушницями об'єдналися у мисливське товариство. До нього увійшли Карпо Ілліч Тараненко, Василь Микитович Даценко, Антін Остапович Гриценко, Микита Савович Сліпоконь.
В жовтні 1929 відбулося засідання сільської ради з питання організації колгоспу. Очолював громаду Павло Пахомович Мельник. В наступні десятиліття головами сільської ради обиралися Іван Петрович Панасенко, Амбросій Антонович Гриценко, Семен Остапович Бутенко, Гнат Григорович Товсторог, Василь Іванович Люшняк, Петро Аврамович Юренко, Анатолій Васильович Кукурудза, і нині чинний Михайло Вікторович Трушев.
Станом на перше січня 1931 року в селі було колективізовано 202 двори, які входили до чотирьох колгоспів: імені Якіра, Ворошилова, Левченка та Блюхера. За досягнуті успіхи у вирощуванні високих врожаїв зернових культур в 1939 році жителі Нерубайки були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві.
Сталий економічний розвиток села розпочався з 1925 року, коли на поле виїхав перший трактор. В 1953 році в будинках жителів встановлено перші радіоточки. В 1954 село повністю електрифіковано. В 1968 було установлено АТС на сто номерів. Сьоме грудня 2011 року стало вже для сучасної Нерубайки по-справжньому значимою датою. Цього дня село було газифіковано. Організатором і активним виконавцем цієї важливої справи став покійний Іван Васильович Маринець. Сільчани безмежно вдячні цій людині — священику і громадському діячу за природний газ в їх домівках.
Територія Нерубайської сільської ради здавна мала окремі назви — Забара, Микоянівка, Телицівка, Даценківка, центральна частина, які молоде покоління й не пам'ятає. Побутували й такі назви хуторів, як Тополя, Вербовий, Стрільцьовий, Глибока балка, Лядська, Оленичева, Базилова, Жарукова, Новосілля, Темненька балка.
Люди кажуть: «Є вода, є життя». Нерубайчани не відчувають браку води, як жителі інших населених пунктів. На території нашого села є чотири водокачки, з яких вода подається до споживачів, вісім річечок, дев'ять ставків і 82 криниці. «Наймолодша» викопана в 2002 році Олександром Бутенком. Її глибина — 32 метри, запас чистої води — 12 метрів. Розташована криниця на висоті 204 метри над рівнем моря.
Заслуговує особливої шани Микита Савович Сліпоконь, який за життя в своєму селі викопав дев'ять криниць, а десяту — в Монголії. Це підтверджували наші односельці Мина Самойленко, Трохим Нікітенко та Іван Гриценко, які брали участь у бойових діях на території цієї країни у 1945 році.
У вересні 1953 року біля мисливської кринички урочисто отримали мисливські квитки Петро Пилипович Наконечний та Пилип Кузьмович Новохацький, а Кіндрат Васильович Бєлінський святкував своє сорокаріччя. На честь цієї події вони посадили саджанець дуба, який зараз вважається мисливською пам'яткою. Разом з вищезгаданими особами були присутні Карпо Ілліч Тараненко, Микита Савович Сліпоконь, Амбросій Антонович Гриценко, Тарас Данилович Даценко, Андрій Карпович Тараненко, Григорій Карпович Тараненко, Мина Фокович Притула.
За метрів 20 від цієї кринички під керівництвом бригадира садоогородньої бригади Петра Миновича Тимченка наші односельці Петро Пилипович Наконечний та Іван Комар для поливу городини викопали криницю, обладнали її широкобетонними цебринами. Протягом десятиліть криницю ніхто не вичищав, вона замулилася, заросла травою, а вода ледь- ледь пробивається на поверхню, немов хоче сказати: «Де ж ви, старі тимурівці, або нові волонтери? Допоможіть, і я стану вам в пригоді».
Із Західної частини села витікають дві річечки — Тонконога і Глодиця. За переказами наших предків річка Глодиця брала початок за 1,5 кілометра від села. Там зараз росте старовинне дерево глодиця. З давніх пір біля дерева витікало джерело і утворювалоря русло річки. Але понад 20 років тому воно пересохло, а вода пробилася на поверхню землі в городі Василя Ревенка. Таким чином річка Глодиця продовжує своє життя. Вона протікає біля так званої кручі Залуцької, яка дуже глибока і має крутий спуск. Через цю кручу житель нашого села Василь Семенович Кукса разом із своїми сусідами встановив цікавої конструкції піший перехід, а люди дали йому назву «БАМ».
Та існує ще одне потужне джерело вище Панського ставка. Воно має назву Панська вікнина. Води із цих джерел забезпечують життя Нерубайки і Левківки, і підживлюють річку Синюху. Ці витоки варто б взяти під охорону.
Найбільшого розвитку місцеве сільгосппідприємство досягло за часів керівництва Василя Петровича Нечитайленка. На той час в колгоспі було 4500 тисяч гектарів землі. Пізніше 600 гектарів відійшло Торговицькому ПТУ в тій місцині, яка з давніх-давен називається Коцюба. В 70-ті роки населення села складало 3750 осіб, в школі навчалося 620 учнів, діяло чотири дитячі садки. На даний час маємо 780 осіб дорослого населення, 105 учнів та 20 дошкільнят. Було створено три тракторних бригади, в яких знаходилось 55 тракторів, з них, 20 — гусеничних, мали повний комплект сівалок, причіпного і ґрунтообробного інвентаря, на збиранні зернових працювало 10 комбайнів. Діяльність цього всього складного механізму забезпечувало сто вісімдесят механізаторів, головний інженер А.В. Кукурудза та П.І. Панасенко, разом з бригадирами тракторних бригад Г.П. Мельником, О.Ф. Зборовським, П.С. Мамаєм та В.М. Руденком.
На той час важливе місце займали тваринницька та рослинницька галузі. На фермах господарства нараховувалося 1590 голів ВРХ, населення утримувало 258 корів, колгосп мав у наявності 11 тисяч овець, 750 свиней та 2 тисячі штук птиці. Ветеринарний догляд за тваринами здійснювали знавці своєї справи, ветлікарі Лідія Олексіївна Томашевська та Іван Олексійович Сапула.
Важливими галузями сільгоспвиробництва були овочівництво та садівництво. Овочі та фрукти, вирощені нерубайчанами, користувалися великим попитом у жителів Москви та Ленінграда. Незмінним замовником нашої городини, дарів садів було населення Білорусії. Весь виробничий процес по вирощенню рослин забезпечували бригадири Андрій Андрійович Майдебура, Амбросій Антонович Гриценко, Петро Максимович Тимченко, агрономи Соломія Яківна Білик, Олександр Фіткаленко.
За сумлінну багаторічну працю наші односельці мають такі високі державні нагороди: Євгенія Лук'янівна Линюк — орден Леніна, орден «Знак пошани», орден «Слави» III ступеня, Василь Петрович Нечитайленко, Григорій Павлович Мельник, Петро Федорович Мосьондз, Микола Тимофійович Ратушний, Лідія Йосипівна Юренко, Микола Андріянович Даценко, Варка Дмитрівна Гриценко — орден «Трудового Червоного Прапора», Андрій Дмитрович Щербина — орден «Трудового Червоного Прапора» і медаль «За доблесний труд», Пилип Степанович Мамай — ордени «Жовтневої революції» і «Знак пошани», Марія Ковбаса — ордени «Трудового Червоного Прапора», «Слави» І ступеня, «Знак пошани», Ганна Наконечна — ордени «Знак пошани» і'«Трудової слави» III ступеня, Кузьма Позиченюк — орден «Трудової слави» III ступеня, Ніна Крупенко — орден «Знак пошани» та медаль «За трудовое от- личие», Андрій Ткаченко, Галина Белінська, Василь Люшняк — ордени «Знак пошани», Степан Панасенко — медалі «За трудовую доблесть» і «За трудовое отличие», Устина Ревенко, Марія Слюсаренко, Григорій Скоморох, Антон Остапчук — медалі «За трудовую доблесть», Олександр Сливко — медаль «За трудовое отличие».
Великий вклад у навчання та виховання підростаючого покоління внесли наші вчителі. За особливі заслуги на освітянській ниві були нагороджені: Володимир Петрович Ільченко — звання «Заслужений вчитель України», Олександр Амбросійович Гриценко — звання «Вчитель-методист». Як керівника військової підготовки, за зразкову підготовку молоді до служби в Збройних Силах мене було нагороджено «Почетным знаком СССР». Звання «Старший вчитель» мають Тетяна Павлівна Гриценко та Олена Василівна Кукурудза. Відзнакою «Відмінник народної освіти» нагороджено подружжя Гаврилюків — Афанасій Петрович та Тамара Вікторівна, а також вчитель географії Степан Якимович Олійніченко.
Великий і мудрий Ціцерон сказав: «Найвищою людською чеснотою вдячності є щиросердечне спасибі». Безліч таких вдячностей заслужив наш односелець, лікар від Бога Микола Теофанович Лащевський, який ніколи і нікому не відмовляв у наданні допомоги.
Народ скаже, як зав'яже. «Хочеш мати мозолі — купи хату на селі». Це порівняння добре вписується в життя-буття нашого селянина, працелюба. Нерубайчанами власними силами за короткий час було збудовано двоповерхову контору колгоспу, в якій розміщується сільська рада, поштове відділення, АТС на дві сотні телефонних номерів, приміщення школи на 650 учнів з кабінетною системою навчання, лікарню з усіма допоміжними приміщеннями, аптеку, автомайстерню, ав- тогараж, три комплексні тракторні бригади, підвальне приміщення для збереження овочів. Також було збудовано два будинки на садоогородніх бригадах, центральний тік та склади для зберігання зерна, установлено чотири водонапірних башти. Збудовано приміщення їдальні та готелю, сільську лазню, млин, олійню, газозаправку, дві комплексні тваринницькі ферми для утримання великої рогатої худоби, два вівчарники, ветлікарню, чотири житлових будинки. Для порівняння — за всі роки незалежної України в нашому селі установлено тільки три височезні вежі мобільного зв'язку.
В Нерубайці знаходиться архітектурно-історична споруда — храм Покрови Пресвятої Богородиці, збудований в 1800 році. Десятиліттями церква була зачинена. Та знайшлася людина з чудовими організаторськими здібностями, і Богом в душі і серці. Це покійний Іван Васильович Маринець. Він доклав багатьох зусиль, щоб в капітально відремонтованому храмі знову проводилися богослужіння. Прихожани села завжди пам'ятатимуть благочинні справи Івана Васильовича.
У нас є багато талановитих умільців, які своєю працею, прекрасним творінням вмілих рук радують всіх навколо. Наші односельчанки Валентина Карпенко, Лариса Александрова дуже люблять квіти. У них вони ростуть всюди: біля паркану, будинку, на городі, та ще й вміло висаджені. Коли до них завітаєш, то ніби потрапляєш у квітковий казковий рай. Вмілі вишивальниці і в'язальниці — Валентина Голуб, Надія Люшняк, Євдокія Волянська. Їх чудові витвори можна побачити на багатьох сільських та районних виставках народних умільців. В одному ряду з ними — нерубайчанка Надія Сусленко. Вона має ще й чудовий голос. В її альбомі записано 124 народних пісні. Всі їх знає напам'ять.
Нерубайчани славляться талановитими, працелюбними та співочими людьми. В селі діє Будинок культури. Очолюють його закохані в пісню, музику і танець люди Світлана Миколаївна Крощенко (директор) та Михайло Петрович Крощенко (художній керівник). Під їх керівництвом діють різноманітні гуртки: духово народної та естрадної музики, дорослий та дитячий танцювальні колективи, гурток художнього читання. Дуже гарно декламує вірші випускниця Нерубайської школи Наталія Полковніченко. В розпорядженні хореографічних гуртків знаходиться добре обладнаний танцювальний зал. А в селі Станіславівці, що належить до Нерубайської сільради, вже 40 років поспіль діє народний фольклорний колектив «Калина», художній керівник Оксана Ревенко.
Невід'ємною частиною життя людей на селі є поштове відділення, яке очолює Лідія Чоботова. В сільській та шкільній бібліотеках працюють Світлана Неживенко і Тетяна Блажчук. Колектив лікарняної амбулаторії складають Алла Бакаєва, Лариса Мерзескул, Раїса Дроботун, Віктор Шашко, Віталіна Білик. В аптеці працює Галина Петрівна Юренко.
Жінка — це прекрасна половина людства, берегиня роду. Жінкам усе вдається: виховувати дітей, порядкувати родину, керувати колективом, вирішувати важливі державні питання. Почесне звання «Мати-героїня» присвоєне дев'ятьом нерубайським жінкам. Це Наталія Михайлівна Пронь, Марія Гордіївна Непочата, Марія Дем'янівна Ревенко, Марія Василівна Шинковенко, Галина Олександрівна Фіткаленко, Валентина Олександрівна Пилипенко, вже покійні Олександра Григорівна Люшняк, Наталія Савустиянівна Пироженко, Ганна Іванівна Юренко.
У 1962-1963 роках наші односельці Іван Сергійович Череднюк та Семен Григорович Цимбал вимостили кам'яну дорогу від кафе «Застава» через усе село, в напрямку Підвисокого, за що заслужили велику шану нерубайчан та всіх, хто користується результатами їх праці. Пізніше при допомозі працівників колгоспу імені Карпа Маркса були засипані жорствою з місцевих кар'єрів основні вулиці Нерубайки. Потім сільські шляхи було заасфальтовано — понад 11 кілометрів.
Наряду з іншими багатовіковими професіями почесною вважається професія будівельника. Працівники-будівничі за колгоспного устрою на селі будували житлові будинки, різні об'єкти, ремонтували помешкання нерубайчан. Всі вони, разом із бригадиром будівельної бригади Михайлом Миновичем Притулою, були бажаними гостями в односельців. Свого часу будівельну бригаду очолювали такі знавці своєї справи, як Григорій Дем'янович Даценко і Микола Амбросійович Гриценко.
Відійшла в історію й одна з колись багаточисельних виробничих одиниць — рільнича бригада. Прикладом в роботі був її бригадир Петро Маркович Крижанівський, який за своє життя більше часу провів на полях, з людьми. І всі трудівники витримували різноманітні погодні умови — спеку, дощі, вітри, холод.
На той час важливий об'єктом в селі була ремонтна комплексна дільниця, де виконувалися токарні, слюсарні, газоелектрозварювальні роботи, а також по дереву. Тут під керівництвом фахівця Петра Якимовича Хаєцького працювали умільці на всі руки, дотепні, веселі, з почуттям гумору Григорій Павлович Пилипенко, Василь Андрійович Майдебура, Дмитро Іванович Пилипенко та Іван Левкович Комар. Своїми «золотими» руками вони виконували будь-яку роботу з відновлення техніки та інвентаря, а також замовлення сільчан.
Майже 500 нерубайчан брали участь у Великій Вітчизняній війні. Повернулися додому з фронту 280. В партизанських загонах перебували 14 осіб, на каторжних роботах в Німеччині — 13. Цікавий факт розповіла Ганна Панівна Кравченко. Її батько — Іван Петрович Панасенко, до і після війни був головою сільської ради. Коли він приїхав у Підвисоке з приводу мобілізації, мав у кишені печатку сільської ради. Її він проніс через усю війну, зберігаючи, як зіницю ока. А першого очільника сільської ради було обрано у квітні 1919 року. Ним був Петро Іванович Клочко.
Сьогодні нерубайчани боронять цілісність України в зоні проведення антитерористичної операції на Сході країни. Одними з перших в АТО перебували Андрій Петрович Мороз, Микола Миколайович Бовкун, Володимир Юрійович Бакаєв. В третю хвилю мобілізації для захисту неподільності нашої країни були призвані Валентин Олександрович Стойченко, Володимир Васильович Шинковенко, Олексій Миколайович Штанський. Проходять підготовку в навчальному центрі «Десна» Ігор Юрійович Дідур, Олександр Васильович Дроботун, Олександр Миколайович Сліпоконь.
Написав Олександр ГРИЦЕНКО для газети "Колос" у 2015 році, джерело - сайт Новоархангельської районної бібліотеки
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?