«Ходяча бібліотека» Наталії Політун: як вам таке?
Бібліотекар у селі – це не просто людина,
яка видає книги, це унікальний та універсальний спеціаліст, який і дозвілля
організовує, і про ремонт та комфорт приміщення дбає, вивчає потреби читачів і
знаходить можливість їх задовольнити. А у випадку з Наталією Політун,
завідуючою бібліотекою в селі Покотилове, це ще й доставка книг прямо додому.
Виявляється, буває і так. Без уваги не залишаються 90-річні односельчани, які
мають хороший зір, але вже не такі міцні ноги, щоб завітати до бібліотеки.
- Народилася у селі Рівне, Добровеличківського району. Там проживала тоді наша сім’я. Ми багато їздили – і в Копенкуватій були, і у Вербівці. Дев’ять років я вчилася у Ятранській школі, потім три роки у Торговицькому профтехучилищі на бухгалтера. Згодом вийшла заміж у Покотилове, і так тут і залишилася. Народила трьох діток.
У 2013-му стала працювати бібліотекарем, цю роботу мені запропонували. А до того, де тільки роботу я не шукала – і в магазинах прибирала, і їсти варила на бригаді хлопцям, і в школі техпрацівником була. Шукала будь-яку роботу, бо за професією місця не було. А з 2013-го і до нині працюю в бібліотеці.
- Розкажіть про бібліотеку – чи великий читацький фонд маєте, як його поповнюєте? Якої літератури більше, а якої не вистачає?
Свою бібліотеку я дуже люблю. Як стала тут працювати, у нас відбувся переоблік. Читацький фонд налічував більше 12 тисяч примірників. Аде дуже багато було застарілої літератури, пов’язаної з радянськими часами. Тож, ми потрохи почали її списувати. Тоді ще ми відносилися до Новоархангельської центральної районної бібліотеки. Наразі в мене фонд трохи більше 9-ти тисяч примірників. Я завжди співпрацювала з сільським клубом, з сільською радою, тож з їх допомогою поповнювався фонд. Я просила у сільської ради хоча би 5 тисяч гривень на рік. Коли в них була така можливість, то якісь кошти вони виділяли і ми закуповували літературу – багато дитячої, та й дорослої теж. Це і детективи, і фантастика, історичні та художні книжки. За ці роки я отримала досвід незадоволеного попиту. От приходять і питають якусь книгу, а в мене її немає. Тому відвідувачі записували їх у спеціальний зошит. От коли ми замовляли книги, то брали й той список, щоб задовільнити потреби читачів.
- Бібліотека була в страшному стані, коли я прийшла. Не опалюється другий поверх. Сам Будинок культури, в якому ми перебуваємо, теж страшний зовні. А хотілося хоч трошки щось зробити, змінити на краще. У 2013-му році я пішла в сільську раду, мені перерахували гроші на фарбу і я сама пофарбувала стелажі, позашпакльовувала стіни, побілила вапном і пофарбувала їх. Підлогу також сама пофарбувала. Але воно з часом всеодно почало відпадати і облазити. Треба знову ремонтувати, зробити хоча би косметичний ремонт. Багато бібліотек вже дійсно гарних, відремонтованих. У нас от теж є глобуси, карти, прапори, геральдика. Це все куплялося за гроші, які виділяла сільська рада. Я зверталася туди, коли там був Тригуб Олександр Вікторович.
- Комп’ютера в мене немає, інтернету теж.
- Як взимку опалюєте приміщення?
- Оскільки опалення взагалі немає, я приношу з дому дуйчик і так топлю. У мене бібліотека має площу всього 40 квадратних метрів. Складається з двох кімнаток – одна менша, друга вдвічі більша. Там, де маленька, раніше був склад книг, сховище. Тепер я там сиджу, бо не можу взимку натопити більшу кімнату. Зробила великий читальний зал. Там столи, викладки книг, творча майстерня. А в маленькій дитяча читальна зала, її легше натопити.
- Аякже! До нас і дорослі ходять, і дітки. Вони біжать, особливо якщо я проводжу заходи. У мене взагалі багато напрямків роботи. Як бібліотекар, я рекомендую літературу на різні вікові категорії і проводжу різні заходи, відповідно плану. Купляю якісь смаколики, призи маленькі, щоб діткам цікавіше було брати участь. Проводжу вікторини, різні ерудит-шоу по письменниках. В школу ходжу, з садочком співпрацюю.
- Це ви окрім читацької місії, ще й організовуєте дозвілля?
- І дозвілля також. У мене є такі читачі, які самі приходять, а є такі, які не можуть прийти, старожили, але читають, то я їм ношу книги додому. Я ніби «ходяча бібліотека».
- Так, їх небагато, але вони люблять читати. Це люди, яким 95 чи 97 років. Це наші старожили. Вони мають непоганий зір, але не такі міцні ноги. Буває, онуки приїжджають і беруть їм книги, а буває, що треба носити, но я несу. Вони не люблять романи чи детективи, читають історичні книги, про війну. Про те, що колись було.
- Ви небайдужа і добросердечна людина, пані Наталіє. І час знаходите, і можливість цим займатися.
- Головне, щоб бібліотека не закрилася. Влітку я проводжу табір для діток. Вже третій рік цим займаюся. Але особливо немає можливості навіть сфотографувати все це. Тож, прошу діток зробити фото і скинути мені, щоб показати найцікавіші моменти нашого дозвілля. Кожен день приходимо на 10-ту годину, робимо руханку, а потім різні цікаві заходи. Мені дуже допомагають мами і бабусі діток, сільська рада допомагає. Підвисоцька ОТГ надала по ящику призів. Ми провели свято Івана Купала, хоч це і не моя робота, це не обов’язки бібліотекаря. Але ж, у людей є потреба в організованому дозвіллі.
- В мене дуже багато всього в планах. З крайнього ми провели День ґудзика. На різну тканину вчилися з дітками пришивати різні ґудзики, різними способами. Я розказала про історію виникнення ґудзика.
- Пані Наталіє, звідки черпаєте ідеї, що надихає вас у вашій роботі?
- У мене
в самої троє діток. У селі багато бабусь, до яких приїжджають онуки. Діток
привозять із сусідніх сіл. У містах є розважальні
заклади, а в наших діток нічого немає. Вони тільки телефони знають. А так ми
відкладаємо телефони і я хочу, щоб вони мали цікаве дозвілля. Саме діти мене
надихають. Це наше майбутнє!
Записала Ася Цуркан
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?