Валерій Гринчак: «В Афганістані я вперше побачив і усвідомив суть справжньої чоловічої дружби»
Щоб стати прикладом для наступних поколінь, треба не просто стати героєм,
треба мати сміливість аби сприймати виклики життя з гідністю, вартою
захоплення.
Валерій Іванович Гринчак пройшов пекло Афганістану, разом з товаришами не один раз ризикував власним життям, а коли доля кинула йому виклик – гідно прийняв його і став переможцем. Він отримав звання Героя Радянського Союзу і знає точно, що колишніх афганців не буває – це люди, об’єднані спільним минулим, готові прийти на допомогу у будь який момент.
- Народився я в селі Чемерпіль, в тепер уже Голованівському районі, Кіровоградської області. Закінчив школу і вступив до Київського вищого загальновійськового командного училища імені М. В. Фрунзе, яке закінчив у 1978-му році. Проходив службу в десантно-штурмовій бригаді на Далекому Сході та розвідувальному батальйоні у тодішній Чехословаччині. У жовтні 1983-го року мене призначили на посаду командира розвідувальної роти 285 танкового полку 108 мотострілецької дивізії обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан. Уже за три тижні після прибуття я зі своєю ротою брав участь у масштабній військовій операції. Нині з упевненістю можу сказати, що в Афганістані я вперше побачив і усвідомив суть справжньої чоловічої дружби.
- У 1984-му році ми поверталися з успішно виконаного бойового завдання, коли під ногами у мене вибухнула замаскована фугасна міна. Я не втратив свідомість, але в перші секунди не міг зрозуміти, що сталося. Невдовзі оговтався і почав віддавати накази: скомандував, щоб усі залишались на своїх місцях, а до мене обережно підійшов сапер. Тоді важливою була кожна секунда, оскільки міною мені відірвало одну ногу, а друга (її потім ампутували в госпіталі) була дуже сильно пошкоджена: потрощений суглоб, розірвані судини, а уламки кістки посікли обличчя. Після реанімації в Баграмському медсанбаті було лікування у госпіталях в Кабулі, Ташкенті, госпіталі імені Бурденка у Москві, де мені зробили основні операції і я потрапив до Центрального науково-дослідного інституту протезування імені Семашка, в якому пробув з листопада 1984 року до травня 1985-го, навчаючись ходити на протезах. Там мене і застала звістка про присвоєння звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі “Золота Зірка”.
- Ще до виписки із госпіталю я написав рапорт на ім’я міністра оборони СРСР з проханням залишити мене у Збройних силах. Мало хто вірив, але дозвіл я таки отримав. А з 1985-го по 1992-ий рік викладав воєнну історію в своєму рідному училищі. Коли прийшов час звільнятися в запас, вступив на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Згодом працював помічником голови правління ЗАТ “Геліотроп” Української спілки ветеранів Афганістану, а з 1999 року – консультантом Комітету Верховної Ради України зі справ пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. З 2002-го року на громадських засадах – Голова контрольно-ревізійної комісії Національної Асамблеї інвалідів України, консультант Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Верховної Ради України.
- Валерію Івановичу, я знаю, що Вас було запрошено у Підвисоцьку територіальну громаду на відкриття адміністративної будівлі. Під час урочистостей Вам та дружині було вручено по 2 гектари землі та грошову допомогу. На чиє запрошення приїжджали?
І ось, в день відкриття цієї адміністративної будівлі, на якому були присутні депутати та заступник голови облради, а також депутати райради, мені вручили сертифікат на земельну ділянку, точніше виписку з електронного реєстру. Там багатьом вручали землі. Також жінці – матері вісьмох дітей. Їй, до речі, Віктор Олександрович вручив кошти в розмірі трьох своїх місячних зарплат. В тієї жінки дітки підростають, то треба придбати хоч невеликий будинок. Отак, серед інших, вручили і нам з дружиною виписку з електронного реєстру на право власності землею.
Як людина військова, хоча вже й у відставці, я іноді кажу своїм друзям, ким би вони були, якби вибрали військову професію, чого б досягли в армії, чи навпаки, не досягли. В цьому контексті, я кажу Віктору Олександровичу, що в армії він був би генералом на високій командній посаді. Тому, що крім необхідних базових якостей приймати вірні управлінські рішення в самих складних умовах, крім вміння управляти самими різноманітними колективами, також величезне значення має «господарська жилка» та вміння грамотно організувати й скрупульозно контролювати будівництво. Серед багатьох назву два приклади видатних генералів-українців. Генерал армії (згодом головний маршал артилерії) Володимир Федорович Толубко. Під час подій на острові Даманському командував Далекосхідним військовим округом. У 1972-1985 роках командував Ракетними військами стратегічного призначення. Тримаючи війська у найвищій бойовій готовності, одночасно розбудовував їх інфрастуктуру до світового технічного рівня. 12 серпня 1976 року за великий особистий внесок у створення та розвиток ракетно-космічної техніки і ракетних стартових комплексів (в тому числі і на території Кіровоградської області), генералу армії Толубко Володимиру Федоровичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Генерал армії Третяк Іван Мойсейович.У 1976—1984 роках — командувач військ Далекосхідного військового округу, у 1987-1991 роках – головнокомандувач військ протиповітряної оборони. Йому, Герою Радянського Союзу ще з 1945 року, у 1982 році було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, за визначний особистий вклад у військове та цивільно-військове будівництво на Далекому Сході.
Звичайно, масштаб Підвисоцької ОТГ не є масштабом держави, але вже зроблені кроки показують, що громаді по плечу лідерство не тільки в області, але й серед сільських громад України. І запорукою цьому, серед іншого, є управлінський та господарський талант керівника громади Віктора Олександровича Лозінського.
- Що таке два гектари землі, знаю із власного досвіду. Така у моєї мами була норма цукрового буряка, інколи менше. У самі напружені роки, коли колгосп багато сіяв, було саме два. І буряк обробляти було найскладніше. Коли я був у старших класах, у травні-червні, як ще вчилися, екзамени здавали, то після цього полями напряму велосипедом їхав туди, де сапа на мене вже там чекала. Допомагав мамі працювати. І багато на полях тоді проса вирощували, ще сорго на нього кажуть. І до цього часу вирощують, віники роблять на продаж. Тому, що таке праця, я знаю за власним досвідом. І радий, що моя з дружиною земля буде в оренді у справжніх господарників, які ефективно працюють на даній території, а мені, згідно договору, виплачуватимуть кошти.
- Ви також взяли участь у відкритті пам’ятника загиблим героям у роки війни на території Підвисоцької ТГ.
- Там, де відкрили оновлений пам’ятник, в 1941-му році були напружені бої. Загинули десь 90 людей. В 50-ті роки минулого століття встановили цю пам’ятку, але у наші часи там все було в занедбаному стані, метал повитягували, повідбивали шматки. Тож пам’ятник відновили, зробили новий п’єдестал, а поруч поставили православну капличку. Вона якраз на перехресті доріг, освятили її. Потім мітинг відбувся. Як педагог я багато знаю і розповідав про війну, інформацію з архівів знаю. За мужність людей треба поважати і не забувати. Вони особливо виділяються на фоні тих, хто тікає або здається, відмовляючись виконувати свій обов’язок.
Нині Валерій Іванович продовжує плідно працювати та вести активну громадську діяльність. Має прекрасну родину – дружину, двох синів, онуків. У вільний час займається стрілецьким спортом.
Записала Ася Цуркан, фото надав герой розповіді
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?