​Афганець Олександр Товкес: яка вона, душа командира?

05.03.21 10:00

У кожного свій шлях і своя доля. Життєві історії такі різні, що, часом дивуєшся, як неймовірно складаються обставини, в які потрапляє людина. Сьогодні хочеться розказати про афганця з села Ятрань, Олександра Васильовича Товкеса.

Коли домовлялися з ним про інтерв’ю, він сказав, що має порадитися з дружиною. В результаті інтерв’ю вийшло родинним. Свою дружину, пані Світлану, Олександр Васильович лагідно називає «душею командира».

- Пане Олександре, розкажіть, будь ласка, про себе. Де народилися і виросли?

- Народився 5 жовтня 1968 року в селі Ятрань, Новоархангельського району, Кіровоградської області. Закінчив восьмирічну школу і пішов навчатися у ПТУ №38, що в Голованівську, на механізатора. А 14 листопада 1986-го року був призваний до лав збройних сил СРСР.

- Розкажіть, де проходили службу? Пам’ятаєте, як все відбувалося? І як потрапили на війну в Афганістан?

- Я потрапив у навчальний центр в місті Чирчік, Ташкентської області, Узбекистан. Там пробув півроку. Після параду в День Перемоги, що відбувся в Ташкенті 1987-го року, 14 травня відлетіли на пересильний пункт в Кандагар, де пробули кілька днів. Командир взводу, який навчав мене, на цьому пункті відібрав хлопців, а коли дійшла черга до мене, каже: а ти підеш у піски. Я відповів: у піски, то й у піски. Проходили ми службу в одній бригаді, тільки в різних батальйонах. Я був у 22-ій бригаді спеціального призначення. Восени 1987-го року ми вилетіли бортами Мі-8 на перехват караванів. На третю добу перебування в пустелі, натрапили на караван, який був успішно нами розбитий. Захопили багато стрілецької зброї, гранатомети і провіант. За цю операцію командир взводу виписав мені нагородну медаль «За відвагу». Вона стала для мене першою.

- Отже, перший бій і перша нагорода – це відважно. Олександр Васильович, що було далі?

- Після цього моя служба складалася з частих вилетів на обзори караванних шляхів. Тоді я вже був сержантом, так, як навчання закінчив молодшим сержантом. До речі, по приходу з бойового завдання, мене до себе викликав начальник штабу і запропонував посаду охоронця комбрига, з яким я теж немало вильотів зробив. А літали до усіх бригад, загалом було чотири батальйони. У 1988-му році, за викликом комбрига, ми полетіли в один з батальйонів. Я ще не знав особливо, що й до чого. По прильоту зустрів своїх однополчан, з якими проходив навчання. Вони розповіли мені, що загинув мій командир взводу. На той час він отримав вже звання Героя Радянського Союзу. Це був старший лейтенант Олег Оніщук. Тоді, в рукопашному бою з душманами, загинула вся його група, за винятком трьох осіб, яких він залишив на вершині. Ним був взятий дуже великий караван. За той місяць, який він пробув в Афганістані, він «зробив» 8 чи 10 караванів, «перетрощив» їх. Отака була людина.

- Пане Олександре, ваші спогади настільки детальні, що мимоволі підключається образне мислення, ніби уявляєш собі ці піски, каравани, солдат і страшні запеклі бої. Я знаю, що ви були нагороджені Орденом Червоної Зірки. Розкажете за що?

- Це був 1988-ий рік. Ми проводили крупномасштабну операцію «Юг-88» зі знищення бандитських формувань, які перебували на території гідроелектростанцій по всій території провінції Гільменд. Була задіяна вся наша сторона, тобто на операцію вийшли, практично, всі наші бригади. Поставлене завдання – трощити укріпрайони. А мій взвод – Р-362, так він називався, тобто третя рота, шостий батальйон, другий взвод, потрапили у засідку. Сталося це 6-го лютого, 1988-го року. Убитих тоді було троє, а інші поранені та контужені. Сили були дуже не рівними. Засідка крепка, багато душманів. Єдиною уцілілою лишилася моя бронемашина, тому ми витягували поранених і забирали убитих. Так, потихеньку, витягли усіх своїх. Потім витягували і хлопців з інших батальйонів. Ми знали всі один одного, дружили, допомагали з боєприпасами. А коли нас звідти вже всіх забрали, коли гуртом відбилися, командир роти каже – лети в госпіталь. Я відмовився, хоч він і наполягав. Я сказав – не полечу, мені треба йти «гостинці» віддавати і просився в бій з другою бронегрупою зі своєї роти, але командир вже не пустив. Сказав, що я, як комвзвод, маю писати нагородні на свій взвод, що я і зробив. На всіх своїх однополчан написав, кому на Орден Червоної Зірки, кому на медаль «За відвагу». Він перечитав список, подивився на мене і каже: тут одного прізвища не вистачає, чого себе включив у список? Взяв і сам додав моє прізвище. А 14 листопада 1988-го року я вже повернувся додому. Орден Червоної Зірки надійшов у військкомат у 1989-му році. Вручав мені його в сільському клубі, де зібралося все село, підполковник Прокопенко.

- Олександре Васильовичу, коли їхали в Афганістан, чи знали ви що вас відправляють на війну? Що вам взагалі казали, пояснювали щось?

- Перших чотири місяці нам не було коли до чуток прислухатися, бо і на відпочинок часу не мали. Увесь світловий день займалися фізичною підготовкою, навчанням, стрільбами. В Узбекистані теж є невеличкі піщані пагорби і пустелі, там ми тренувалися затримувати каравани. Були надзвичайно насичені навчання. А взнали про Афганістан, коли заїжджали до нас перші «дембелі», з нашої навчальної роти. Коли розказували, у нас були великі очі і щелепа аж до землі. Вони всі були з нагородами і худючі, як велосипеди. А що нам казали? Казали поїдете, то побачите. Говорили, що їдемо виконувати інтернаціональний обов’язок перед республікою Афганістан. Тоді так було. Я знав, що поїдемо десь далеко, але не знав на скільки.

- В пам’яті про Афганістан багато лишилося?

- В мене все перед очима і досі стоїть.

- Загалом багато маєте нагород?

- Та є. До тих, про які вже знаєте, додавалися ювілейні. Є відзнака від Верховної Ради України, різні грамоти.

- Пане Олександре, а як повернулися з Афганістану додому, чим почали займатися?

- Я дуже хотів працювати на автомобілі. Але голова колгоспу сказав – прийшов новий комбайн СК-5 «Нива», сідай на нього, а на осінь пересядеш на машину, я тобі нову прижену. І так, з того часу, сім років я відпрацював на «Ниві» і двадцять п’ять років на комбайні «John Deere». Був бригадиром транспортної бригади.

- Чи шукали ви своїх побратимів, чи підтримуєте з кимось зв'язок? Можливо, їздите один до одного в гості?

- Через інтернет багато кого шукав по всіх країнах. Приїжджали мої побратими з Мінська, Севастополя. Ми їздили в гості до товаришів. Багато моїх друзів живуть в Узбекистані, ми листувалися. Їздили до батьків загиблих товаришів у Білорусію. Раніше було трохи легше їздити.

- Оскільки інтерв’ю вийшло сімейне, пані Світлано, розкажіть, будь-ласка, скільки ви вже разом? Які маєте сімейні традиції?

- Разом ми вже 30 років у березні буде 31. Народили двох діток. Донька працює журналістом в Києві, син проживає в Черкасах. Щодо традицій, то збираємося всі разом на Великдень за сімейний столом. Це обов’язково. Я 25 років пропрацювала директором в Будинку Культури.

- Пані Світлана, ваш чоловік називає вас «Душа командира». Певно тому, що ви завжди усміхнена і оптимістично налаштована на життя?

- Ми українки. Це у нас в роду. Завжди посміхаємося і з оптимізмом дивимося на життя.

Записала Ася Цуркан, фото надав герой розмови



Коментарі

Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!
Напишіть ваш коментар
Коментар: