Страшні були роки: Про що розповідали очевидці Голодомору Підвисоцької громади
Новоархангельська районна бібліотека зберігає свідчення очевидців Голодомору. Про що пам’ятають все життя люди, які «дивилися в очі» голоду, що був штучно створений на території України, читайте далі.
У 1929-1932 роках у Радянському Союзі провели насильну колективізацію. Український селянин, плекаючи в душі почуття господаря, не хотів втрачати свого клаптя землі, задарма працювати на державу.
Свідчення очевидців. Спогади про Голодомор 1932-1933 років в Україні.
Записала в с. Підвисоке Новоархангельського району Кіровоградської області секретар Підвисоцької сільської ради Антошко Н.В.
Артищенко Параска Данилівна 11.09.1917 р.н. житель с. Торговиця вул. Червона, 45 Новоархангельського району Кіровоградської області.
Мій батько поїхав на заробітки і не повернувся. Причини ми не знали, але здогадувались, що він помер з голоду або його з'їли. Тому нам було дуже тяжко без нього. Ми з братами і сестрами в пошуках їжі блукали по селах. Пам'ятаю був такий випадок, як нас якісь люди заманювали в хату, але ми повтікали, бо знали, що могли стати здобиччю для таких же голодних як і ми.
Записала в с. Торговиця Новоархангельського району Кіровоградської області соціальний працівник територіального центру УПСЗН РДА Лєбєдєва Н.В.
Кулик Олександра Миронівна 05.05.1926 р.н. житель с. Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області.
Батьки мали чотирьох дітей, їсти не було що. Бідували страшно. Як уже геть стало нестерпно жити, батько пішов шукати щось їсти. Пішов і не повернувся, ми так і не знали чи він в дорозі помер з голоду, чи його вбили та з'їли, бо такі випадки були. Наша мама як могла так і витягувала від смерті. Копала мерзлу картоплю на городі, добавляла липове листя і пекла оладки. Був у нас брат однорічний. Він помер від голоду, останні вижили. Жили важко, як наша мама зуміла нас трьох дітей вберегти від голодної смерті і сама вижити? Ми їй дуже вдячні були.
Записала в с. Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області секретар Нерубайської сільської ради Мандебур К.А.
Непочатий Василь Захарович 28.08.1921 р.н. житель с. Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області.
У наших батьків було дев'ять дітей. Жили дуже важко, їсти не було що. Ми з батьком ходили збирати мерзлу картоплю, липу рвали листя, пекли оладки. Ходили до скирти, щоб якесь зерно витрусити. А тоді це зерно носили на жорна молоти, а потім варили куліш. Рвали якусь траву, сушили, терли на порошок і пекли оладки, їли калачики, рвали лободу, збирали гриби. У нашій сім'ї двоє дітей не вижили, померли.
Записала в с. Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області секретар Нерубайської сільської ради Мандебур К.А.
Бондаренко Клавдія Іванівна 28.06.1920 р.н. житель с. Мар'янівка Новоархангельського району Кіровоградської області.
Моя сім'я складалася з чотирьох осіб: батько Іван, мати Фекла, я і брат Володя. Батьки робили в колгоспі. Вижили і пережили голод завдяки тому, що ходили на поля копали гнилу та мерзлу картоплю, буряки. Робили з них пляцики і ділили все пополам, їли бур'яни. Згодом придбали корівчину, яку ховали в землянці. Допомагали потроху вижити і сусідам. Було дуже тяжко і голодно.
Спогади Полишвайко Ірини Андріївни, 1925 року народження, с.Підвисоке Новоархангельського району.
У сім’ї, де народилася Ірина Андріївна було сім чоловік, з них п’ятеро дітей. У 1933 році, коли настав голод, їй було вісім років. Попри всі труднощі, муки, страждання, сім’я вижила. Щоб у той скрутний час вижити Полишвайки харчувались акацією, бур’янами, жолудями. Батько закопав пшеницю в землю, інколи варили мамалигу. Корову забрав місцевий активіст. Коли дівчині виповнилось 13 років, пішла сапати буряки на колгоспне поле. А у 18-річному віці її забрали в Німеччині.
Спогади Коваль Олександри Назарівни, 1920 року народження, с.Підвисоке Новоархангельського району.
У 1932-1933 роках у селі з голоду пухли і вмирали діти, чоловіки й жінки працездатного віку, часто цілими родинами. Малеча бродила і повзала у пошуках чогось їстивного. Поїдали жаб, ворон і горобців, собак і котів. Збожеволілі від голоду матері пожирали своїх дітей. Колгоспні поля пильно охоронялися об’їждчиками – активістами. За зірвані колоски били немічних людей. Сільські активісти все ходили та підбирали, витрушували, в кого знайдуть з харчів. І не тільки харчі забирали, а навіть ступки дерев’яні, в яких люди товкли насіння з бур’яну. Відберуть і розіб’ють або порубають сокирою. Мертві лежали в дворах і на дорогах. У живих не було сили хоронити мертвих. Похоронні команди з 2-3-х чоловік вивозили жертв і заривали в землю, бувало, навіть ще конаючих живих. Ями для захоронення копали мілкими.
Нас було в сім'ї 5 душ: батько, мати і нас троє - сестра Мотя, я і маленька сестричка Валя, котрій ішов другий рочок від народження, але ще і не ходила, не знаю чи через голод, чи по своїй недорозвинутості. Батьки наші були звичайні селяни. Тато наш був учасник імперіалістичної війни, повний кавалер Георгія. Жили ми в звичайній хаті, зліпленій з ліщини та верби, одна половина була закінчена, на два вікна, а друга ще ні. Батько мій узявся хазяйнувати в період непу, зажив двоє кошенят, конят молодих, корівчину і троє овець, яких стригли на вовну для свиток. Пишу вам те, що пам'ятаю.
І от настали 32-33 роки, почалась колективізація. Батько не записався зразу в колгосп, а придивлявся, прицінювався до обстановки. І от одного похмурого дня прийшли до нас із "розправи" люди, стягнули із жердки кожух, батькову кирею, забрали рядна, зоставили люльку під сволоком на голу лежанку і нас - голих та малих. Забрали батька в холодну. Днів через п'ять батько повернувся пішов працювати у радгосп за 4 км від села, мав пайку хліба і кулешу, хліб приносив нам додому. І от на початку літа 1932 року його не стало, умер з голоду. А через неділю умерла наша мама, зосталось нас трійко, котрі не могли дати собі ради, адже найстаршій було 10 років. Тяжко все згадувати, але треба. Не для себе, для нащадків.
Не хочеться описувати наше життя докладно після смерті батьків. Було всього. Були в інтернаті при колгоспі, а таких інтернатів було на село чотири, бо в селі чотири колгоспи - кожний мав свій інтернат. Тяжкі роки, і тяжко їх згадувати. Був на фронті, брав участь у боях від Одеру до Альби. Зустрічався із союзними військами на Ельбі. Служба в армії, робота після армії і, нарешті, вже на пенсію пішов. Прожив життя - як батогом цьохнув. Після війни по указу "самого верховного" мого батька реабілітували, прирівняли до Героя Радянського Союзу як повного Георгіївського кавалера. Та мені від цього не легше, зосталась тяжка рана на серці і спогади.
Брайловський Олександр Степанович, 1926 року народження, с. Копенкувате
Записала розповідь: бібліотекарка Копенкуватської сільської бібліотеки Гранковська Наталя Олександрівна
В період голодомору 1932 -33 років мені було 6-7 років, але пам’ятаю, як їли з берестка листя, лободу, з акації цвіт і стручки. Хто мав корову, той вижив. Ми тримали корову в другій половині хати, щоб не вкрали, бо робили підкопи, а щоб не вивели, робили в хаті обору дерев’яну. В його родича Ісака Брайловського , в другій половині хати були кози, дід почув вночі , що кози дуже бекають, тож він взяв рушницю і злодії повтікали. На другу ніч знову кози кричали, дід не вийшов, а коли встав вранці то кіз вкрали, підкопались знадвору до них, в садку знайшов лише залишки від них.. Біля діда жила сусідка Нонна, яке мала призвіще, не пам’ятаю, а по-вуличному на неї казали Нонна – радюжка. В голодовку в неї померли діти, в так як ніхто до неї не ходив то вона їх поїла. Іван Усатюк був їздовим, мав пару волів, давали йому 1 кг. хліба, за те, що збирав по селі мертвих і звозив до ями. Яма була на кладовищі, я пам’ятаю, недалеко від могили Ксенії Гереж. Тож коли Усатюку сказали забрати дітей, то він забрав лише останки з дітей і вивіз у яму. Був ще хлопчик в селі, як його звати не пам’ятаю, він прибігав до Івана Усатюка кілька разів, щоб приїхав і забрав маму, бо вона померла. Іван приїхав , а мама жива того хлопчика. Хлопчик прибігав так декілька разів, Іван кожного разу приїздив, а вона ще дихаю, ось одного разу він приїхав , розсердився. Викинув на воза , ще живу жінку і завіз на кладовище, вона з ями йому тикала дулі. Страшні були часи, їли бур’яни та цвіт з акації, кругом було тихо, все заросло бур’янами, не видно обуло ні котів не собак.
Кучер Ірина Профирівна, с. Копенкувате
Записали розповідь учні 7-го класу Копенкуватської середньої школи у 2006 році.
Були випадки коли батьки їли своїх дітей. В нашому селі був випадок коли троє чоловіків з’їли десятирічного хлопчика. Був випадок коли син задушив матір за кусок хліба.Їли дохлих тварин , шукали здобич по полях, їли лободу, з бересткових листків жарили млинці. Одяг носили важкий, ходили босі, бо не було в що взутися. У мене в голодовку помер батько, тяжко робив, щоб заробити 100 грам хліба, але не витримав і помер. Ховали всіх в одну яму, звозили і мертвих і тих хто вже доходив.
Панасенко Марія Петрівна, 1925 р.н., с. Тернівка
Записали розповідь учні 7-8-го класу Тернівської середньої школи
Сім'я у 1933 році складалася з чотирьох осіб - батько Зубець Петро Никифорович, мати Ганна Гнатівна, я - 6 років, молодша сестра Тася - 4-х років.
Перший раз побачила мертву людину біля кладбища, коли з мамою йшли по щось. Біля кладбища лежав старий дід Макар, десь 60 років йому було. До сих пір бачу який страшний він був - весь синій, опухший, очі дивляться в небо, а в руці судорожно стиснутий ціпок. Що з ним було потім, чи похоронив хто, чи з'їли собаки - не знаю.
В нашому колгоспі Жданова були так звані дитячі ясла. В яслах було більше 30-ти дітей - виснажених, голодних. Батьки давали якесь рядно, подушку - нам стелили все це на полу, на сіно. Тітка Яв доха варила їсти два рази на день. На миску води була одна галушка. Продукти виділяв колгосп, але стільки, щоб не померти. У кожного із чотирьох колгоспів були такі ясла.
Одного разу в сусідську хату посеред білого дня залізли крадії, а ми грались на вулиці та побачили. Підійшли ближче, щоб подивитись, а вони до нас кажуть - "Іди, йди - я тебе з'м!". Ми сильно полякались і порозбігались, тому що знали, що їдять людей. В одній сім'ї померла мати, то її порубали на шматки і їли. Прізвище знаю, але живуть нащадки в селі, то не скажу. А то мати зарізала свою дитину та з'їла, ту жінку забрали і більше її не було в селі. А ще скільки було такого!
Зимою і на початку весни, ще льодом, забрідали в воду, щоб наловити ракушок, а потім дуже бігли додому, щоб зігрітися. Коли плиту затоплювали, то ракушки варили і їли. А вже весною, коли було тепліше, то розводили вогонь з трави між каміннями, зверху клали якусь залізку і на ній розкривались ракушки. Так сирими і їли, бо весною геть голодні були. Багато мертвих було і на вулиці і по хатах, особливо старих і одиноких людей. Звозили померлих на цвинтар підводами у кожному колгоспі окремо. Окремо і по різному платили хлібом. У нас за одну душу давали візнику невеличку чорну хлібину. Одного разу бачила, як померла мати, а її, ще живу, грудну дитину забрали з собою на цвинтар, щоб получить і за неї пайок. Казали, що не раз так було, що ще живих закопували.
Лютували "буксирники" - переривали все, могли забрати останнє. Заглядали по опічках, попід кроватями, шпичками тикали скрізь. В буксирній бригаді були Золотухін Петро, Власенко Онисько, Мазура Андрій, Домаха. Ця жінка була особливо злою і жорстокою, била людей, щоб признавались де і що заховали.
Сашко Чабан (жив напроти сучасної школи - авт.) розповідав, що коли пас у колгоспі овець, то доїв їх. Напивався сам і в бутилочці приносив додому. Його батьки все ж померли, то на кладбище несли на драбині, бо не було з чого збить труну. Не було сил викопать могилу, то вигребли трошки землі, підстелили травички і припорпали. А одну жінку, Марфу, поклали на двері і везли на цвинтар на тачці, бо не було в чому похоронить.
Нас корова виручала. Пили молоко, а щоб щось виміняти на базарі в Покотиловому збивали масло, робили сир. У євреїв потім міняли в тридорога на стакан-другий якоїсь крупи.
Шевченко Анастасія Григорівна, 1927 р.н., с. Тернівка
Записали розповідь учні 7-8-го класу Тернівської середньої школи
В 1932 році голодувати почали осінню. Сім'я у нас була, як і в багатьох, велика - дід сліпий, баба, мама, батько і нас двоє дітей. В колгоспі не дали зерна, кормилися з городу. Все йшло на налоги, облігації державного займу. Якщо в родині є чоловік то треба було підписатися на 300 крб. займу, якщо є дорослий син - то на 100, якщо не було чоловіка - на 200 крб. Що нам могло залишитися? Не підпишися добровільно-примусово - ти ворог радянської держави. А за це в кращому разі могли відправити в табори.
А почалося все ще в 1930 році коли завершували колективізацію. Тоді у нас забрали 2 коней, віз, борони, плуг. Батько відразу не давав, але його засудили до 1 року умовно, і він кожного дня їздив в районний суд (Тишківка) відмічатися у суді, а потім вертався в село на роботу. Працював на "своїх" конях і конюхом і різноробочим на фермі (сучасна вулиця Зарічна). Не можна передати словами, що і як ми кормилися. Дотягнули до врожаю 1933 року, але батько помер в липні - з голодухи з'їв сирого буряка з городу. Тоді ж помер і мій дядько, який жив на хуторі. Діти ходили в ясла, було нас майже 40 душ - худі, голодні. Нас там підкормлювали похльобкою з сої, з вівса, або ячменю. Давали по куску макухи. Продукти виділяли з колгоспної коморі. В яслах були діти колгоспників, які працювали в колгоспі. Біля цих ясел був ще інтернат для дітей, у яких померли батьки. Таких дітей було більше 20 душ. Трошки краще стало в 1934 році, коли з врожаю дали на трудодень по 50 грам зерна. Норма трудоднів була - 280. Ще і город весною посадили так-сяк шкаралупами від картошки та прихованим різним насінням, у кого не забрали буксирники. Мати ходила на роботу в поле - заробляла трудодні. В кінці року дали мішок зерна. Так і вижили.
Горбенко Іван Остапович, 1921 р.н. с. Тернівка
Записали розповідь учні 7-8-го класу Тернівської середньої школи
В 1933 р. я був найстаршим із дітей в сім'ї. Ще було троє дівчаток.Коли почало зеленіти все навкруги, голод став нестерпним, людей тянуло пастися, хоть щось поїсти. Особливо манили до себе поля, де наливалися колоски. Люди крадькома пробиралися на поле, наїдалися ще зеленого зерна і там переважно і помирали. Потім, під час жнив, знаходили їх уже розкладені тіла, гнилий запах яких розносився навкруги. На полях колгоспні активісти робили засідки і виловлювали всіх, кого бачили. Одного разу бачив, як до контори група активістів (біля 10 осіб), гнала хлопчика, який зірвав декілька колосків. Він був побитий, чоловіки голосно кричали і нещадно продовжували бити його далі перед людьми, мабуть, щоб залякати інших. Що з ним було потім - не знаю.
Пам'ятаю, що хтось заявив, що Прусачка з'їла свою дитину, хлопчика 10-ти років (ходив у другий класс). Коли активісти прийшли до неї додому, вона якраз варила їжу. Відразу побачили в штандарах (ніша під піччю) відрізану руку, а потім знайшли і порубане тіло, куски якого варила Прусачка в котлі. Вона відразу призналась, що зарізала меншого сина, щоб прокормити себе і свого старшого сина. Її забрали і більше в селі не бачили, а старшого сина віддали в інтернат.
Крім людоїдства, було дуже багато злодіїв, які обкрадали людей. Такий випадок стався і з нашою сім'єю. Наша хата була поділена на дві кімнати. В одній кімнаті жили ми, а інша була пустою. Вікна забивали.
Наш дядько був одним з активістів і часто вони допізна засиджувалися в конторі на нарадах. Одного разу, повертаючись пізно з наради, він зустрів чоловіка, який сказав, що до Горбе нків заліз злодій. Дядько побіг додому, взяв дробовика і прибіг до нас. Як вияснилось, злодії вибили вікно в пустій кімнаті, залізли в хату, підперли двері в нашу кімнату і винесли із комірчини все, що там було. Батько в цей час сторожував на фермі, а мати не могла відкрити двері. В дядька стріляли, можливо з обрізу, але дядько також почав стріляти і злодії повтікали. Пограбованого так і не знайшли.
Я навчався в 4-му класі. Школа була семирічною, знаходилась біля сучасної. Багато дітей ходило в школу в надії отримати сяке-таке печиво, незрозуміло з чого. Часто було, що я ховав книжки у мур, прикладав камінням, а сам йшов до скирди із соєвої соломи шукати сою. За день бувало знаходив жменю сої. Так і жили. Менша сестра, п'яти років, була чуть не померла, але вижила.
Ще пам'ятаю, що колгоспне зерно зберігали в пустих хатах-коморах. Одна із таких хат була, де зараз хата Чабана Олександра. Одного разу я побачив, що сторож пішов додому на обід, я пробрався туди, наковиряв паличкою зернин і так ми прожили ще пару днів.
В колгоспі зерно було, але людям не давали.
Після голодомору було дуже багато пустих хат - вимирали цілими сім'ями. Ці хати розбирали для отоплення школи. Діти носили на своїх плечах і балки, і доски.
Страшні були роки, які залишили велику, болючу рану в пам'яті селян.
За матеріалами Новоархангельської районної бібліотеки
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?