Прадавні обереги та старовинний одяг Нерубайки
На Кіровоградщині діє унікальний етнографічний проект "Баба Єлька", за яким ми щиро рекомендуємо слідкувати всім, хто цікавиться історією та культурою рідного краю. Не так давно вони побували і у селі Нерубайка. Далі наводимо статтю, підготовлену за результатами їхньої експедиції та опубліковану командою проекту на сайті "Перша Електронна Газета"
Пращури дівчини походять із Нерубайки. Тут в дитинстві жила її мама Марія Понякіна (1945 р.н.) та досі мешкають деякі родичі. Сама ж Марія Яківна, яка з молодих літ проживає в Малій Висці, із радістю погодилася стати агентом «Баби Єльки» і провести нас затишними вуличками Нерубайки, познайомити з її старожилами.
Смачні спогади з дитинства
Дорогою Марія Яківна ділилася дитячими спогадами про рідне село і його мешканців. Каже, Нерубайка раніше була велелюдною. Тут навіть після війни було багато дітей – навчалися по 25 і більше дітей в класі у дві зміни. Батьки Марії Яківни обоє мали попередні шлюби. Батько воював на фронті, був поранений в ногу і комісований. Його першу дружину під час війни застрелили німці, бо неправильно дорогу перейшла. Тож він лишився сам із двома дітьми.
Овдовіла і матір Катерина, лишившись із донькою на руках. Об’єднані горем, вони зійшлися, побралися, народили четверту доньку – Марійку. Та щастя було недовгим. Через кілька років у віці 36-ти Яків помер від інсульту. Найменшій доні на той час було лише 4, тож батька вона майже не пам’ятає.
«Коли по радіо передали, що люди полетіли в космос, бабка вигукнула до мене: «Не вір! Не вір нікому! Хіба Бог пустив би їх на небо?!». Отак сильно вона вірила…» – пригадує Марія. А найсмачніші спогади її дитинства – це кисле молоко з хлібом і суп з котлет.
«Зимою робили котлети. Без цибулі, без хліба та інших добавок. Складали у великий казан і заливали смальцем. Цей казан стояв у холодній хаті, – згадує вона рецепт. – Як варили суп, то брали по кілька котлет і кидали в юшку. І такий той суп смачний був!». Також на зиму квасили багато капусти. З-поміж інших буденних страв був борщ і драники, обсмажені на сковороді і тушені в печі.
А жодне весілля в Нерубайці у той час не обходилося без затірки з молоком: «Робили домашню лапшу (вода, мука, сіль, яйця (в кого були) – замісили, розкатали величезні круги, сушили їх на подушках, а тоді скручували трубочками і різали на смужки. Кип’ятили молоко, щоб було аж таке… оранжеве. На ньому тоді з’являлася шкірочка рожево-коричнева. У тарілку насипали вже зварену лапшу і заливали пряженим молоком. І до цієї страви співали: «Дайте нам того трошки, що висять ножки з ложки!».
Згадала Марія Яківна й обрядову пісню, яку на весіллі співала теща до зятя:
«Зятю мій коханий,
ти ж мені не поганий.
Ти ж мою дочку любиш,
ти ж її приголубиш.
Таку гарну-молодесеньку,
як ту квітку червонесеньку!».
«Отак жили, всім селом робили, всім селом святкували. Спали на домотканих ряднах, бо ніяких простинів тоді не було, мили ноги в річці, терли п’яти камінцями. А цукерки їли тільки такі довгі цукрові, коли мама купить у лавці (магазині – Ред.) чи привезе з Торговиці з базару, – каже пані Марія, мрійливо поглядаючи за вікно авто. – Ой! Ось і моя Нерубайка! Приїхали…».
Співоче подружжя з Нерубайки
Три дочки, сім онуків, одинадцять правнуків і шістдесят років подружнього життя – це перше, що ми дізналися про Василя і Ганну Слюсаренків. Їхня затишна оселя схожа на музей народної творчості. Куди не кинь оком – всюди вишивки, ікони, старі й сучасні сімейні фото. Одразу привернув увагу вирізьблений на сволоку оберіг – Хрест Голгофи. Такого ми ще не бачили під час експедицій «Баби Єльки». Дід Василь розповів історію його появи: «Був у мене вітчим – дід Спиридин. Бо батько мій на фронті помер. І як хату строїли (у 1960-му), а цей сволок ще на землі був, то вітчим сказав, що хоче цей оберіг зробити. І зробив».
«Ой у полі дві тополі,
Де не скошена трава,
Там стояло дві подружки,
Гірко плакала одна. (2)
– Ой подружко, дорогая,
Шо я хочу попросить,
Помири мене з миленьким,
А я тобі заплачу. (2)
– Ой подружко, дорогая,
Як я буду вас мирить?
Як я гляну я на його,
В мене серденько болить». (2)
Ганну Григорівну (дівоче прізвище Цимбал) життя особливо не балувало: батько загинув на війні (похований десь у Ростовській області), а мама з трьома дітьми страшно бідувала. Під час війни у їхній маленькій хатинці зупинилися німці. Коли окупанти пішли далі, лишили село пустим і голодним. Їм на зміну прийшли інші. На той час у хаті Цимбалів нічого, крім води, не було.
«Приніс один німець котелок з обідом і хліба тако кусок. А ми на печі… А він поклав на стіл і пішов. А я кажу хлопцям: «Піду до його та хоч кусочок хліба візьму». Злізла з тої печі, підійшла до того стола, взяла вломила кусочок його хліба, а він двері годчиня… То він мене як ухватив за ноженята та як бахнув мною гоб стіну! – пригадує небезпечну витівку Ганна Григорівна. – Та шоб не другий німець, той би мене убив. Як убіг, як ухватив же його і зразу його викинув і став плакати. Показує мамі карточку, шо «у мене ж тоже осьо двоє діток і тоже ж може ваші будуть так робити».
Засіли в її пам’яті і спогади про бомбардування Нерубайки. Тоді всі ховалися по льохах, яких у селі було не так вже й багато. То її маму Марію люди не хотіли у льох пускати, бо гидували, що малі діти будуть потребу справляти – смердітиме.
«Вони гайда до Степана Якимовича в льох. Пішли усі, а мама зосталась з нами трома. І самальоти так бомблять над Нерубайкою, аж ну! Ох, Боже мій… Тоді приходить Іван Пилипенко і каже мамі: «Марійко, сказали всі люди, щоб ти йшла в льох». Мама прийшла, а Палажка Гаврамова гонит маму! Тут уже Палажку нагнали додому!» – емоційно розказує бабця і додає, що одного разу її мамка таки не встигла добігти – поряд впав снаряд. Тоді її з найменшим синочком засипало землею, але не вбило.
«Як наші вигнали вже німця, як всьо зостановилося, началося строітєльство. Мами наші на полі і лопатами копали, і горали коровами (у нас корови не було, а у Василя мами була корова), і сіяли руками. Я ходила мамі помагала, – переказує Ганна Слюсаренко. – А в школу нема в чому ходити – й разу взутися немає! Ганчірками ноги гобмотували. Прийде мама з роботи, а в неї рукавиці кожушані. А діти ж сковзаються! А я так хочу! У неї ті рукавиці украду, то це пальці тільки наділа і йду на сковзанку. Таке життя було, шо не дай Бог!».
Лише чудом і з допомогою маминого брата родина Цимбал пережила повоєнний голод 1947-го.
«Дядько мій після войни вчився у Магнітогорську. Сказали йому там, шо на Вкраїні голод. Він приїхав додому і зразу написав до мами письмо: «Марійко, чого ти не кажеш, шо в вас голод!? Шо ж ти там робиш з цими дітьми?». Мама пішла тоді нарвала липи в мішок, принесла, в печі насушила, ми її натеребили. Мала мама голадки пекти, – згадує Ганна «голодний рецепт». – А тут поштар іде до нас. Приніс це письмо і разом на посилку (повідомлення – Ред.) від дядька. Мама пішла і приносить 8 кг пшона».
Майже рік дядько час від часу присилав родичам по кілька кілограмів різних круп і гроші. Завдяки цьому жінка з дітьми пережила голод.
Всі ці роки, із самого дитинства, поруч з Ганною і її родиною завжди був Василь. Їхні матері разом працювали в колгоспі, а діти сиділи за однією партою в школі, удвох пасли колгоспних «говець». Чотири роки дівчина чекала на нареченого з армії, а той часто присилав «карточки» (фото), «шоб помнила, кого жде».
Ганна Григорівна каже, що ще в дитинстві полюбила свого судженого. А він віджартовується: «А я й досі не поняв, шо люблю. Але 60 років якось прожили!». Весілля досі обоє пам’ятають, ніби то було учора, а не понад півстоліття тому.
«Тоді ж не було ні хватів тих (фати – Ред.), тоді вінок тіки і лєнти. Вінок білий з воску. Я сама робила. Лєнтів багато різнокольорових. А плаття було штапельне голубе. А молодий – в костюмі. Зате свадьба длилася дві неділі!» – хвалиться бабуся Ганя.
Почали, традиційно, в четвер. Тоді сходилися коровайниці – коровай пекти (замолоду Ганна і сама була коровайницею). Наступного дня збиралися кухарки страви готувати: холодець, картоплю і капусту, борщ і затірку. У суботу одружувалися і з того дня гуляли то в хаті молодого, то молодої – цілих два тижні. І постійно співали.
Про голодну Україну і кашу з черв’яками
Заходимо юрбою в невеличку дуже світлу кімнатку, де живе бабуся Марія. Вона поправляє біленьку хустку на чолі і трошки з острахом дивиться на нас. Поряд крутиться волохате кошеня, треться об бабусині зморшкуваті руки.
Марія Євдокимівна Ковбаса (у дівоцтві Тараненко) народилася в далекому 1926-му. Її сім’ю добре знали в Нерубайці. Вже й не злічити, скільки поколінь Тараненків жили тут. Марія Євдокимівна каже – більше чотирьох. Батько Євдоким Васильович Тараненко працював конюхом то в колгоспі, то в сільраді, був бригадиром. Мама Домка трудилася на ланках, а ще на весіллях куховарила. Жодне свято у селі не обходилося без її випічки.
«Пряники пекла, пиріжки… Брали хміль, запарювали з висівками. Тоді капочку дріждів туди, якщо десь є. І тоді замішували-замішували і розставляли, щоб вони висохли. Муки ніякої не добавляли… – пригадує її внучка Галина. – А пекли прямо на чаріні, бо не було деків ніяких». Родина мала 15 соток, із яких вимушено здавала врожай у колгосп. Цей клапоть Домці та Євдокиму виділив свекор – дід Василь із власної землі. Сам же не довго прохазяйнував:
«Викинули його з хати, будто куркуль. А там нічого не було! Корейка ото вдітися і всьо! І робив же, здавав же той хліб!» – бідкається Марія Євдокимівна. Вона на власні очі бачила, як радянські «активісти» розправилися з її дідом – ховалася тоді в копиці соломи. А весь зібраний на полі врожай батько, щоб не піти слідом за дідом, зібрав у мішки і повіз на Тальне (туди на пункт збору його направив голова сільради, погрожуючи розправою).
«Там всьо було! Всьо є їсти! І тепло. Плита горить цілий день. Харашо!» – пригадує Марія життя у місті. Те, що українських хліборобів умисно голодом морили, було зрозуміло вже тоді. І міські жителі Донбасу аж ніяк не переймалися долею жителів сільської частини України.
Родина Тараненків теж шикувала в місті не довго. У 33-му з Нерубайки прийшов лист. Сусіди повідомляли, що їхню хату і землю будуть розбирати. Щоб не втратити таке-сяке майно, Домка і Євдоким вирішили повернутися додому. Приїхали не з пустими руками. Заробленими в Луганську пожитками ділилися з родичами і сусідами. Попололи бур’яни коло хати, засадили город кабаками й кукурудзою. А коли привезені харчі скінчилися, а купити не було де – їли бур’янець, виварювали корінці.
Ледве сім’я стала на ноги, як спіткала їх нова біда – репресії. «Батько тоді в сільраді їздовим був. Тоді ж не було машин. Кіньми тіко в район треба було їхати (селище Підвисоке тоді було райцентром – Ред.), – пояснює Марія Євдокимівна. – 9 лютого 38-го року поїхав батько в район і не вернувся. А тоді бачу йде ше чоловік такий, вдівся гарно. Пилипа Мамая батько. Пішов до сільради і не вернувся він. То в нас 27 душ взяли тоді».
Повезли нерубайських чоловіків в Умань. Тримали там два тижні, допитували. А звідти – у заслання в морозну й безлюдну російську північ. Додому ніхто з них так і не повернувся. Лише через понад двадцять років, коли брат Марії Григорій сам став головою сільради, він дізнався, що їхнього батька-колгоспника репресували, бо він нібито не хотів у колгосп іти і куркулем був.
У 1940-ві сім’я Тараненків майже розпалася. Син Гришка пішов воювати. Був зв’язківцем. А дочку Марію окупанти вивезли в Німеччину. Працювала на фабриці Гройсмана разом зі ще двомастами дівчатами з України. Годували їх раз на день шматочком хліба чи кашею – «мисочки такі манюні-манюні і черваки ходять зверху». Бабуся досі не знає, яким дивом їй вдалося вижити на тих харчах.
А коли війська союзників перейшли в активний наступ і американці зайняли частину Німеччини, робітників фабрики погнали в концтабір «на ліквідацію». Врятувалися українки тоді завдяки американцям, які почали бомбардувати те містечко. Полонені розбіглися в різні боки, збилися в гурти, щоб хоч якось вижити. Марія ще з десятком утікачів переховувалася в лісочках, голими руками грабала картоплю на полях, виходила в містечко просити в німців хоч шматочок хліба. Так і пережила війну.
Та навіть після повернення додому доля її не щадила.
«Приїхала я з Германії. Один хлопець насміявся з мене… Я лишилася сама. І всьо… – зітхає бабуся. – Довго була сама. А вийшла заміж за слабого. Його маму вбили німці, бо переховувала наших солдат. І це ж хтось із наших же розказав! – не стримується в гніві Марія Євдокимівна. – А снаряди за городом були не розірвані. Зібралося дітей багато, багато хлопчиків. І шо: того вбило на смерть, того ранило. Він (Антон Ковбаса, з яким згодом одружилася – Ред.) живий лишився. А в нього туто груди наче… м’ясо видно. І коліно таке поломане, – аж здригається від спогадів. – Він ходив череду пас. Бо тоді слабий-неслабий, а всі на роботу. Не так, як тепер!»
Марія й Антон прожили разом зо два роки. Чоловік до неї дуже добре ставився, ніколи навіть не крикнув. А помер, коли вона була вдруге вагітна. З горя хотіла зробити аборт, але бабка не дозволила. Так і лишилася на все життя сама з двома дітьми.
Та незважаючи на всі біди, які довелося за свій довгий вік пережити Марії Ковбасі-Тараненко, вона часто співала. Була виводчицею з потужним верхнім голосом. Співала до глибокої старості, доки не впала і сильно травмувала шию й спину. Із того часу – ледве розмовляє. Але для «Баби Єльки» вона пригадала давню наспівку, якою забавляла своїх маленьких дітей:
«Ой дівчино Ганно, товар ми віддаймо.
Нехай товар попасеться, а ми погуляймо!».
На кому тримається сільська культура
Культура у сільській місцевості тримається на невтомних ентузіастах, які працюють фактично за копійки, а віддаються сповна! Такими є прекрасне подружжя Михайла і Світлани Крощенків, з якими ми познайомилися в Нерубайці. Завдяки їм тамтешній Будинок культури просто вражає своїм розмахом і розмаїттям народних талантів. Не вистачає хіба що фінансування і… системи опалення.
У Нерубайці родину Крощенків дуже поважають, адже всі святкування відбуваються завдяки їхній невтомній праці, фантазії та ентузіазму. А місцевий БК може похвалитися численними аматорськими, юнацькими і дитячими творчими колективами, які не раз отримували нагороди на регіональних і державних конкурсах.
Серед них творчий колектив Нерубайського будинку культури «Надія», який працює вже 11 років. «Зійшлися ми, бо наші батьки, діди-прадіди завжди вдома співали і цю любов до української пісні нам передали. Пісня нас об’єднала в єдиний колектив, ми відчуваємо один одного і піснею свої почуття передаємо!» – каже художній керівник Надія Герасимівна Бакаєва, яка співає все життя. Репертуар у жіночок різноманітний – народні, обрядові, козацькі, сучасні пісні.
Нам вони заспівали свою улюблену «Зоре моя вечірняя», старовинну колядку «Дівная новіна» та з десяток весільних приспівок. Окрім своїх пісень «Надія» поділилася з «Бабою Єлькою» цінним сімейним скарбом: Надія Бакаєва передала до майбутнього музею сорочку своєї бабусі Панасенко Олександри Петрівни, яку та вишивала і носила ще в 1930-х роках.
Текст - Світлана Листюк, фото Майкла Ендрюса, "Перша Електронна Газета"
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?