Рубайко із Нерубаївки
На Кіровоградщині діє унікальний етнографічний проект "Баба Єлька", за яким ми щиро рекомендуємо слідкувати всім, хто цікавиться історією та культурою рідного краю. Не так давно вони побували і у селі Нерубаївка. Далі наводимо статтю, підготовлену за результатами їхньої експедиції та опубліковану на сайті "Нова Газета".
Вже вкотре в експедиціях проєкту «Баба Єлька» ми знайомимося із людьми, які надихають і чарують не менше, ніж берегині рідних пісень, традицій, звичаїв. Після бабоєльківських зустрічей у Нерубайці Новоархангельського району із родиною Слюсаренків та співочим гуртом тамтешнього Будинку культури «Надія» ми завітали до червонодеревника.
У дворі під хатою – великий дерев’яний стіл. При вході до будинку одразу чується приємний запах пиляної деревини. Всі двері, вікна та меблі в оселі – стільці, велике ліжко, столи, шафи, тумбочки й меблева стінка – вийшли із-під майстровитої руки господаря. Вироби справді вражають оригінальністю й красою. В одній великій кімнаті розташована майстерня. Попід стіною коридору – стоси готової продукції на продаж. Щоправда, каже Яків Степанович, зараз потенційні покупці не дуже розстаються із грішми на меблі ручної роботи.
Не за роками жвавий і енергійний столяр належить до тієї категорії людей, які з перших хвилин спілкування прихиляють до себе. Із прямодушним, щиросердим 74-річним жартуном одразу хочеться потоваришувати. Усе його доросле життя пов’язане із деревом. А майбутню професію визначив випадок.
– Питають, ким би хотів працювати, – згадує столяр. – Кажу, що тракторист. Ой, ні, відказують, у нас трактористів вистачає. Одна жіночка у відділі кадрів питає: «Дрова рубав?». Рубав, кажу. «Ну ось – будеш теслею». І все – отак вона дала мені ремесло в руки. Відтоді за кермо трактора більше не сідав.
Уже пізніше пан Яків дізнався, що його дід також займався столярними роботами – майстрував скрині тощо.
– Щоправда, працював він досить цікаво: зробив щось, але доки виручені гроші не проп’є, за наступне замовлення не береться.
Згодом доля закинула його працювати на Рівненську АЕС. Там потоваришував із художником.
– Мені хотілося робити столи із вигнутими ніжками, але ж не мав хисту малювати. От Валера й навчив мене малювати. І пішло-поїхало – став робити і столи, і крісла, і все-все.
– І справді – хату, корову – все дали. Поселився у Василівці поблизу Уссурійська. Там прожив шість років. Обколесив я все там – і Владивосток, і Ольгу (смт у Приморському краї – Ред.), і Хабаровськ… Був у мене «Запорожець», на ньому все й об’їздили. Тільки вихідні – і в дорогу. Цікаво ж все побачити, а там місця дуже гарні. Люблю мандрувати!
У тих краях, говорить дядько Яша, багато було військових частин. Завів чимало знайомств, тож і працював дуже часто саме на військових. Але розраховувалися із ним не грішми, а, скажімо, солдатиками, які то город скопають і посадять-зберуть, то в господарстві попрацюють. Платили й діжками солярки.
Певний період займався модним тоді бізнесом – кооператором був.
Загалом непосидючий чоловік об’їздив майже весь Радянський Союз. На кожному новому місці будинки й майстерні розпочинав будувати із нуля. І все – сам! Кладка, внутрішні роботи тощо, лиш фундамент і дах допомагали інші люди.
За своє життя Степанович встиг двічі одружитися, виростити дітей. Але зараз вони далеко. Про свого сина, капітана дальнього плавання, який живе в Словенії, розповідає не без гордості. До батька приїжджає, допомагає. Завдяки цьому Яків збудував «коробку» нової майстерні поруч із хатою. Хоча спочатку вона мала бути теплицею.
– Всі допитувалися: вона тобі треба, що ти з неї матимеш? Зробив фундамент, а потім таки передумав – вирішив, що буде все ж майстерня. Скоро планую її закінчити.
Слід сказати, що Яків Степанович працює без помічників. У поміч йому – лише 13 верстатів, які неможливо всі зібрати в нинішній майстерні через брак місця, тому деякі з них «оселилися» в старій хаті, сараї тощо.
Частина його робіт – наслідок азарту, а не бажання банально мати зиск.
– Знайшов її в інтернеті (пан Яків просунутий, має комп’ютер із підключенням до мережі) і зробив собі виклик: зможу таку саму зробити чи ні? – розповідає про шикарне ліжко із балдахіном, яке покривається пилюкою в очікуванні свого власника, розмірковуючи в слух про те, що, аби його продати, треба вивезти на показ у велике місто.
Із хати виходимо надвір, перед дорогою назад дядько Яша нас пригощає великими червоними й ароматними яблуками із власного саду, в якому росте більше 120 яблунь і до двох десятків кущів винограду. На столі опиняється й хмільний виноградний напій домашнього виробництва…
– Люблю займатися і тим, і тим, але на все рук не вистачає, – «скаржиться» майстер. – Я взагалі не можу без роботи. Не уявляю, як можна без неї жити!
А коли його запитують, скільки йому років, віджартовується, що 33 і в найближчі сто років помирати не збирається…
Дехто йому так і пророкує, мовляв, не помре, доки не виховає учнів. Спроби передати свої вміння були, але кандидати то надто зациклені на грошах («скільки я буду заробляти?»), то…
– Я би навчив. Я якось прийшов до школи, кажу, що візьму хлопців в учні. А мені й кажуть: «Ти хочеш сидіти?», – згадав столяр про вчительський страх перед відповідальністю за техніку безпеки.
Об’їздивши пів світу, Яків Клоченко повернувся в Україну. А вісім років тому – до коріння, в рідну Нерубайку.
– Я багато бачив гарних місць, але кращого від рідного села – немає!
Текст - Ігор Крушеницький, фото Майкла ЕНДРЮСА, для "Нова Газета"
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?